Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

постом. Стояв перед образом святого Николая чудотворця, що висів над його постелею, да молився довго й ревно… Лице й чоло потом оросилися.

В хатині було парно, як у печи, коли на хліб розпалюють. Як наш панотець, так і хатина його, старосвітська, невеличка, тільки з одною малою світлицею та з алькириком. Не було в ній підлоги, ні білої стелі, а білі стіни, низькі повали,[43] тверде, гладжене оземлє, як по всіх опрятних хатах сільських. В світлиці не багато було спрятків,[44] як у старого вдівця: дубовий стіл і писані стільці, що з них барва позлазила, шафа та й кілька старезних образів по стінах. В алькирику стояло дві постелі, невеличкий столичок із тайними сховками й зелена скриня, великими зачинена колодками. Коли старий ревно зачитався у требнику, мухи цілими роями дошкуляли. На обійстю поблиз похилої хатини, критої соломою, була обора, стайні кінські. То ж крізь малі, напіводчинені вікна, наче до пасіки бджоли, гуртом бзиніли мухи. «Гайда!» иноді старий махне червоною хустиною, а як зачитається, лізли, як до вулія.

Заки одпитали дяка, минула спора година. Бігали за ним таки аж до ліса, де копичив сіно; прийшов засапаний, знать, квапився, скоро учув, що буде піп святити воду. Все йому капне якийсь шелюг… Як прийшов по ключ Безручкий (так прозвали по сему, що не мав лівої руки), старий, омолитвившись, визирав уже крізь вікно.

– Велика там, дяче, спека? – поспитав старий на поздоровний.

– Єгомость! така вам спрага, що аж дерева в'януть, а сіно треся таки на табаку.

– А баба жива на возі?

– Бачу – жива, коли реве да спомітується, мало посторонки не пірве й воза не переверне.

– Йди, зладь у церкві!

Одійшов перконосий дяк Безручкий, а старому Юрію якось так не весело…

– В саме полуднє, на таку спеку, проганяти, – Дух Святий зо мною, – біса із баби старої… Повідаю – то не чиста справа… Мовляв небіжчик Почаївський архімандрит: «не святи, сину, ніколи з полудня воду, хоч як би хто правив, кажу, не святи, бо себе обезвічиш». Свята його пам'ять да святе його слово, но тепер ще не сполудня, а крайно дванайцята доходить, – торочив Юрій сам ід собі, позираючи на свій старий годинник, що притакував йому зі стіни, запорошеним голосом.

Годинника того купив, коли посвятили його на попа у Холмі. Хоч дерев'яний, а ще не був у жодного майстра… Юрій наставив його, звірившись за сонцем, та й пустив: «нехай йде, як хоче»… Звичайно, як всі старі, иноді показував він химерно.

– Господи, будь мені грішному милосердним… – промовив наш Юрій в порозі та й пішов до церкви, хоч і був на душі таки чогось маркотний…

Ціла громада цікавих людей, що обступила віз бойків доокола та й мовчки все ззиралася, скоро зазріла панотця у порога церкви, враз розприслася, неначе би хто позмітав із місця. Утікали, аж курилося. Одколи святив отець Юрій воду, не було християнина, щоби поважився придивлятися сему ділу. Бо як вилізе чорт із одного, то може влізти і в другого, а нащо кому чорта в гості?! От і причина, чому так скоро умегали…[45]

Бойки випрягли воли, підвели в противну сторону від воза й прип'яли до плота, щоби, як стане піп святити воду, вони стояли йому у плечах. У ніщо бо лихий так перейти не любить, як із чоловіка в скотину… А вже як прожене піп чорта, так не поза себе, а перед себе, мудрували бойки, та самі стояли по тім боці й добре вимудрували.

Підождали крихту, й се явився отець Юрій у фелоні із кропилом та й требником у руках, Безручкий держав хрест і воду.

– Одокрийте бабу!

Бойки так і зняли верету.

– Як бабі на ім'я?

– Варвара!

Заговоривши те ід бойкам, отець Юрій за добрих п'ять стіп опинився перед воза, а бойки поставали, знявши крисані, йому у плечах.

Як узрів Безручкий бабу, аж в зад подався і святий хрест здвиг таки перед себе… Нема що й казати; бо ж то страх був подивитися! Простоволоса, чорна, як земля, очи в стовп вибалушені, перекривлені губи та й зуби вискалені. Тряслася заєдно, як на морозі, а хвилями спомітувало нею. Тільки, що не ревіла да не стогнала, коли отець Юрій станув перед возом.

– Ади, як чорт завітрив попа, – спошептали бойки, – ні зойкне.

Безручкий поставив у судничку воду на стільци, а старий почав довгою тихою молитвою святити. Освятивши воду, яв сатану виклинати молитвою, що ю тричі одчитав із требника, поступившись крихту ід возові. Коли став у вторий раз одчитувати молитов, не спомітувало уже бабою… За третим разом так перестала й дрожати.

– Зачаївся чорт да не дриґне, – шептали бойки.

Сміливим бойкам якось так бачите й не лячно попові за плечима…

Аж се приспіла хвиля, якої зроду не бачили та на яку до смерти тямили…

Одчитавши тричі молитов, отець Юрій подав требник Безручкому, а, взявши святий хрест в ліву, а кропило в праву руку, омочив його свяченою водою та й голосно так примовив:

– Аки Христос, Син Божий, ізгна біса із чоловіка в стадо свинноє, аз силою всемогучої Всесвятійшої Трійці, ізганяю тя, во ім'я Отця і Сина і Духа Святого, амінь.

Проказавши теє, окропив тричі бабу свяченою водою.

Як не стрясе бабою, аж посторонки потріскали та й віз поламався… Тільки що ревкнула, побіліла, затворила очи й лежить без пам'яті. В сій хвилі поганий вітер, як не завіє од воза, да не стане курбелити й копотіти вгору порохом, що аж бойки з великої пуги попричикали[46]… Вихор курив, а Юрій кропив на всі сторони… Тарах! – зачули, як вмиг переламало вербу над потоком та й посунулося по садах, що аж листе посипалося… Мете, гне, курить страшно так, що й сам отець Юрій побілів, неначе хуста. Хоч яка заміть[47] та судна година, стояв на місці та й доконував діла.

Приступив таки до воза.

– Да буде Господь Бог по Трійці Всесвятій єдиносущій із тобою во віки віків! Варваро, схаменися! – рішуче зголосив Юрій над бабою, а баба так і розтворила очи.

Прискочили бойки, підрятували бабу. Отець Юрій подав напитися свяченої води, звели бабу з воза, поцілувала вона хрест святий та й панотця в руки й коліна. Ледве стямилися бойки на все те, що виділи; ні слова не промовили, та так дякуючи, аж ід земли припадали. Отець Юрій, за ним дяк і баба з бойками рушили всі до